Дніпропетровський медінститут Володимир Григорович Сабадаш закінчив у 1975-ому і його було направлено на роботу в Одеську область, в Савранський район лікарем-бактеріологом. Лише півтора місяці він встиг пропрацювати, як його призначили на посаду головного державного санітарного лікаря району, де працює вже 34-й рік. І, мабуть, час приходу сюди для нього дійсно незабутній, бо Сабадаш згадує жартівливого віршика, яким його зустріли в колективі:
— Коли я в свої 23 роки прийшов сюди, тут були руїни, кругом купи сажі, і раптом помічник епідеміолога Угро, він же чоловік лікаря-бактеріолога Віри Іванівни Городиської, яка тимчасово виконувала обов’язки головного лікаря, вже на порозі зустрічає мене таким віршем:
З Балагури зняли шкуру,
за неробство і халтуру.
Був Сурдугла — церква здмухла,
Назаренко Пашу
Станішевський врукопашив.
У Вєрочки Угро,
не витримує нутро,
а приїхав Сабадаш,
візьме СЕС на абордаж.
— Виходить, напророчив ваш колега, що ви приїхали сюди не на один-три роки, а назавжди! А коли без жартів, то вдосконалення санепідслужби — робота нескінченна?
— Дуже багато терніїв на цьому шляху. Останній приклад: зараз ми не маємо права виходити на перевірку об’єктів стільки, скільки нам потрібно для виконання своїх функцій, а це не на користь охорони здоров’я людини. Ми не можемо вчасно перевірити порушників санітарного законодавства, що є нашим прямим професійним обов’язком, нашою задачею. А вказівка прийшла зверху і треба її виконувати, хоч вона й гальмує роботу.
— Тобто, з точки зору фахівця профілактичної служби це не сприяє поліпшенню держсанепіднагляду?
— Підстав для такого рішення не було і немає. Щоб ми, мовляв, підприємців не ущемлювали – і це мовби стосується нашої служби й протипожежної також. Але ж таке рішення обов’язково вплине на показники, викличе набагато більше захворювань, які ми не зможемо упередити!
Виходить, що ми мусимо за 10 днів до перевірки підприємства попередити про свій прихід. Підприємець, м’яко кажучи, рік нічого не робить, а за 10 днів наводить порядочок, і ми не бачимо цілісної картини порушень санітарних вимог. Як у таких випадках проявляти об’єктивність?
— Тобто, як говорили колись, спрацює ефект окозамилювання. Але ж служба не менше потерпає й від недостатнього фінансування...
— Ми фінансуємося з державного бюджету і не маємо права користуватися двома бюджетами, а район нам говорить: «Якби ви були наші, ми б вам давали грошей, скільки треба...» Микола Миколайович Базей — голова районної адміністрації, Микола Васильович Бадюл — голова райради. Вони нам допомагають, чим можуть, сприяють нашій роботі, але не спроможні допомогти фінансово. Та попри все голова райадміністраціїі, окрім іншого, допоміг нашій паразитологічній лабораторії зробити ремонт...
На профілактику лептоспірозу нам дають від 5 до10 тис.грн, і ми виконуємо роботу власними силами. Розробили програму профілактики сальмонельозу.
— А яка ситуація з профілактичними заходами по селах ?
— Якщо виникло вогнище інфекційне, ми виїжджаємо туди. Коли там, наприклад, лептоспіроз, ми витравлюємо гризунів (це найбільш розповсюджене явище через те, що у нас річки). У нас навіть смертельні випадки серед людей були. Минулого року, потім років чотири тому — один випадок у два-три роки трапляється. Тому і наша райадміністрація, і районна рада з розумінням ставляться до задач, які стоять перед санепідслужбою. Колись відділення профдезінфекції СЕС було при ветеринарній станції. Заправляла нам техніку «Райсільгоспхімія», і ми обробляли скирди соломи сіна, тваринницькі ферми, тракторні бригади, а зараз ніхто не бореться з мишовидними гризунами. Через це й сплески ці пішли, що зникли відділення служб дезінфекцій при санепідстанціях та при сільгоспхімії.
— У вас взагалі немає такого відділення?
— Госпрозрахункового немає. Я зробив копії документів для поїздки в Київ, щоб в крайньому випадку наступної весни (нам обіцяють два рази на рік виділяти по 7-10 тис.грн) відкрити відділення профдезінфекції хоча б на двох-трьох працівників. Це ж буде наша додаткова копійка і допомога населенню! Ми заключили договори з райвідділом освіти, декілька підприємців дали згоду свою, декілька сіл, сільгосппідприємств обіцяли дати гроші. Тобто тисяч 30-40 ми наберемо без проблем. А це будуть робочі місця для людей, а найперше — ми будемо боротися з інфекцією. Сьогодні ж роботу ще не існуючого відділу виконуємо ми. А саме: хлорування криниць, боротьбу з гризунами.
— Де ви хочете розмістити відділ профдезінфекції?
— Нам адміністрація обіцяла окрему будівлю. Приміщення ж, у якому знаходиться наша станція, це склади для солі, які збудували ще у 1852 році: під час ремонту будівлі ми витягували цеглу, на якій була написана дата виготовлення цього будівельного матеріалу. Ремонту ця будівля потребує кожні 2-3 роки. Тут, на цьому місці, і стайні були, і електростанція дизельна, і шкіру тут вичиняли, і дитячий садок перебував, і поліклініка. Чого тут тільки не було!
Стіни — більше метра товщиною, будівля надійна, під нами тут спокійно може проїхати УАЗ... А коли ми робили ремонт, горобці сідали на цеглу й викльовували з неї сіль, якій вже понад півтора століття. Так що будівля — надійна...
* * *
В епідеміологічному відділі санепідстанції найдовше працює помічник лікаря-епідеміолога Марія Павлівна Чумак. І так як лікаря-епідеміолога немає, всю належну роботу робить вона. А коли головний лікар йде у відпустку, то Марія Павлівна виконує його обов’язки.
— Ви завжди працювали без лікаря-епідеміолога? — звертаюсь до Марії Павлівни.
— Іноді траплялося й з лікарем, але виходило, що всі, хто приїжджав, працювали тут недовго: рік, півроку. А у мене направлення було сюди від одеського медучилища, я — санітарний фельдшер й на практиці була теж тут і мене вже знали. Та коли я приїхала, якраз не було вакансії, в цей час вводили у зв’язку з холерою посаду баклаборанта в баклабораторії (тимчасово). Взяли мене туди, потім в санітарний відділ і, нарешті, в епідеміологічний. Двадцять п’ять років тут.
«Якби у Марії Павлівни була вища освіта, то вона вже, мабуть, була б десь на вищій посаді — такі має добрі знання завдяки досвідові і любові до своєї справи. А це, мені здається, — найголовніше», — коментує Володимир Григорович і показує на зібрання книг та журналів, які у колеги завжди під рукою, коли потрібно знайти відповідь на виробниче питання.
— До Маріїї Павлівни приходять за порадою районні фахівці — з приводу щеплень і з інших питань, — додає Сабадаш, а сама хазяйка кабінету каже:
— Крім професійної періодичної літератури, якщо ми тут чогось не знаємо, то цікавимося в області — телефонуємо і дізнаємося. Соромно, коли чогось не знаєш і від цього робота страждає...
— Маріє Павлівно, а що вам найбільше дошкулило із зовсім недавніх подій?
— Наприкінці серпня цього, 2008 року, у нас був спалах сальмонельозу. Домашнє вогнище: святкували іменини, внаслідок чого спочатку дванадцять чоловік потрапили до лікарні, потім ще двадцять. Таких великих спалахів, відколи я працюю, ще не було: невеличкі були у дитсадку років п’ять тому — дизентерія.
— Які ж фактори спрацювали?
— Носій був. Жінка перехворіла, сама вдома лікувалася, нікуди не зверталася. Допомагала родичам готувати страви. Стільки часу зайняло розслідування: два тижня працювали, подвірні обходи зробили, все пересіяли, всіх обійшли. Воду, продукти — на Одесу відправляли. В Київ відправляли висіяні вже культури... Задіяні були і харчовики, і комунальники, і епідеміологи, і головний лікар — вся служба.
— Добре, що у вас є бактеріологічна лабораторія.
— Звісно. Погано лише те, що у нас усе старе — сушильні шафи, термостати, автоклави, — з болем перелічувала Марія Чумак. — Виключно все давно вже потребує оновлення, за тридцять років ми майже нічого не отримали. Якось так вийшло, що коли нас відокремили від лікарні, то вона платила нашій баклабораторії за медогляд, а шість років тому там вирішили зробити собі власну баклабораторію.
У нас же кадрів мало, останні роки не було бактеріолога (з 1962 року працювала Віра Іванівна Городиська, яка приїхала за направленням з Київського медінституту і працювала тут дуже довго). Колектив майже одного віку, серед нас лише четверо молодих, а всі інші майже одночасно прийшли кілька десятків років тому. Умови праці створили самі — нам дали оце приміщення, і все тут ми облаштували власними руками.
— А де був ваш кабінет раніше?
— Ніякого кабінету не було. Одні працівники в лікарні тулилися, інші іще десь. А у 1975 році нас роз’єднали з лікарнею. З тих пір ми працюємо тут всім колективом.
* * *
А далі — зустріч з працівниками кількох відділів у найбільшому кабінеті станції.
Чи не втратили вони віру у свою професійну долю? У даному випадку — представники профілактичного напрямку медицини. Тої медицини, про яку дехто з людей навіть не здогадується, як, врешті, й про те, що хворобам можна запобігати, і саме це роблять санітарні лікарі, епідеміологи та їх помічники, дезінфектори.
Бесіда з співробітницями вилилася у невимушене, хоч і досить схвильоване й зворушливе зізнання в любові до професії кожної з жінок, що присвятили себе санітарній службі. І відчувалося, що такого емоційного підйому не очікував ніхто із присутніх. Але розмова була справді відвертою і не було жодної причини не довіряти враженням — як своїм, так і всіх, хто брав участь у обговоренні щоденної складової нашого життя: роботи. Нехай навіть найпростішої і найбуденнішої — це зовсім не означає, що вона не є найнеобхіднішою для людей.
Володимир Сабадаш представив Юлію Михайлівну Капустянську, помічника епідеміолога і виконуючу обов’язки завідуючої дезвідділу, в незмінні службові функції якої входить виїзд на вогнища в села району для вжиття заходів аби інфекційні захворюванння не розповсюджувались далі.
— Люблю свою роботу, вже без неї не можу з тих пір, як прийшла в цей колектив, — ділиться Юлія Капустянська. — На вогнища виїжджаю з нашими дезінфекторами, веду контроль за лікарнями, за всіма відділеннями, в тому числі хірургічним, гінекологічним, спостерігаю за автоклавними, пральнями… Контролювання на стерильність — це моя робота.
— А хто веде нагляд за перукарнями?
— Цим займається помічник лікаря з комунальної гігієни Альона Анатоліївна. У нас три перукарні, дві нові, такі що недавно відкрились,побудовані за проектом, згідно документації, з євроремонтом. Є й стара перукарня, ще з побуткомбінату радянських часів, але всі вони відповідають санітарним вимогам.
Альона Мазур вже шість років, як влилася до колективу: закінчила одеське медичне училище, помічник санітарного лікаря, медико-профілактична справа. Працювала помічником епідеміолога по кишкових інфекціях, тепер — помічником лікаря з комунальної гігієни. Вона розповідає, що в перукарнях користуються проточною водою, працівники забезпечені інструментарієм, користуються дезінфекційними розчинами. Перевірка показує, що деззасоби дійсно рекомендовані, працівники дотримуються норм санепідрежиму.
Цікавлюсь найболючішими точками і, чесно кажучи, здогадуюсь, якою буде відповідь. Та все ж таки?
— Старий водопровід, сміттєзвалище, немає селищної каналізації. Перспектив у вирішенні проблем немає, — як завчену напам’ять цитату, не замислюючись, відповідає Альона Мазур.
А Володимир Сабадаш додає:
— Виїжджали з керівництвом району декілька разів, планували, де будуть очисні споруди, як буде проходити система по селищу, але через кризу немає коштів, то ми вже поховали й саму власне ідею.
Нічого нового, на жаль. Та нашому природному оптимізму не дадуть загинути самі люди. Може, саме через властиве їм природне терпіння? І велику працелюбність, незважаючи ні на що. Уміють все ж таки наші земляки заспокоювати себе світлим майбутнім, коли вже не комуністичним, яке провалилося у прірву минулого, то хоч взагалі якимось. Але — завжди прийдешнім, не сьогоднішнім днем. Таким, якого ще чекати й чекати бозна скільки!
Послужний список помічника паразитолога Валентини Антонівни Зелененької за 27 років роботи досить насичений, що дало їй змогу вивчити практичні сторони усіх напрямків санітарної служби.
— Я працюю вже майже десять років в паразитології, — каже вона, — а ще десять працювала у промисловій гігієні, потім сім — помічником епідеміолога. Все потроху спробувала, і все ж найкраще мені тут, в паразитології. Ми обстежуємо дитячі садки, школи, лікарні. Добре, що маємо власну паразитологічну лабораторію, є у нас і лаборант-паразитолог. Справляємося! Є і бактеріологічна, і хімічна лабораторії. Я вважаю, що умови для праці у нашій санстанції непогані. А коллектив — так взагалі дуже гарний!
А помічник епідеміолога Людмила Вікторівна Сторчак випробувала себе не лише в якості працівника санепідстанції. Вона й фермерством займалася, і пекарем була. І тут, в СЕС, коли розпочинала у 1984 році, працювала майже на всіх посадах, які є. Пішла звідси і знову повернулася. Найліпше, вважає, тут...
Ось і дезінфектор Любов Борисівна Мевша про свою справу говорить так, мов пісню співає:
— Ми — між людьми, і це нам дуже додає сили і бажання працювати. Бо люди ж такі довірливі, про все запитують, всім цікавляться. Їх хвилює, що з ними трапилося, чому хворіють, як цього уникнути. Як захлорувати криницю, яким чином ми це робимо? Як зробити дезінфекцію? А чим це можна обробити підлогу? А посуд? І молоді допитуються, і старі...
І я бачу, що нас поважають за ту справу, яку ми робимо заради їхнього здоров’я. А в профілактиці здоров’я санітарна служба — над усе, і ми добре розуміємо, що наша робота — на виду, що ми мусимо дати людям грамотні, правильні відповіді.
А щоб це зробити, щоб так відповісти, треба ж знати! Ці знання дали нам у медичних закладах, ми їх отримуємо і сьогодні як працівники санепідслужби. Я спочатку працювала в лікарні, а потім перейшла до санітарної служби, вчилася в Одесі на курсах при обласній санепідстанції, і мені там дуже сподобалося, навіть пропонували залишитися в місті. Та я ж — корінна жителька Саврані, я не могла там лишитися! У мене все тут: і домівка, і люди...
— Коли я в свої 23 роки прийшов сюди, тут були руїни, кругом купи сажі, і раптом помічник епідеміолога Угро, він же чоловік лікаря-бактеріолога Віри Іванівни Городиської, яка тимчасово виконувала обов’язки головного лікаря, вже на порозі зустрічає мене таким віршем:
З Балагури зняли шкуру,
за неробство і халтуру.
Був Сурдугла — церква здмухла,
Назаренко Пашу
Станішевський врукопашив.
У Вєрочки Угро,
не витримує нутро,
а приїхав Сабадаш,
візьме СЕС на абордаж.
— Виходить, напророчив ваш колега, що ви приїхали сюди не на один-три роки, а назавжди! А коли без жартів, то вдосконалення санепідслужби — робота нескінченна?
— Дуже багато терніїв на цьому шляху. Останній приклад: зараз ми не маємо права виходити на перевірку об’єктів стільки, скільки нам потрібно для виконання своїх функцій, а це не на користь охорони здоров’я людини. Ми не можемо вчасно перевірити порушників санітарного законодавства, що є нашим прямим професійним обов’язком, нашою задачею. А вказівка прийшла зверху і треба її виконувати, хоч вона й гальмує роботу.
— Тобто, з точки зору фахівця профілактичної служби це не сприяє поліпшенню держсанепіднагляду?
— Підстав для такого рішення не було і немає. Щоб ми, мовляв, підприємців не ущемлювали – і це мовби стосується нашої служби й протипожежної також. Але ж таке рішення обов’язково вплине на показники, викличе набагато більше захворювань, які ми не зможемо упередити!
Виходить, що ми мусимо за 10 днів до перевірки підприємства попередити про свій прихід. Підприємець, м’яко кажучи, рік нічого не робить, а за 10 днів наводить порядочок, і ми не бачимо цілісної картини порушень санітарних вимог. Як у таких випадках проявляти об’єктивність?
— Тобто, як говорили колись, спрацює ефект окозамилювання. Але ж служба не менше потерпає й від недостатнього фінансування...
— Ми фінансуємося з державного бюджету і не маємо права користуватися двома бюджетами, а район нам говорить: «Якби ви були наші, ми б вам давали грошей, скільки треба...» Микола Миколайович Базей — голова районної адміністрації, Микола Васильович Бадюл — голова райради. Вони нам допомагають, чим можуть, сприяють нашій роботі, але не спроможні допомогти фінансово. Та попри все голова райадміністраціїі, окрім іншого, допоміг нашій паразитологічній лабораторії зробити ремонт...
На профілактику лептоспірозу нам дають від 5 до10 тис.грн, і ми виконуємо роботу власними силами. Розробили програму профілактики сальмонельозу.
— А яка ситуація з профілактичними заходами по селах ?
— Якщо виникло вогнище інфекційне, ми виїжджаємо туди. Коли там, наприклад, лептоспіроз, ми витравлюємо гризунів (це найбільш розповсюджене явище через те, що у нас річки). У нас навіть смертельні випадки серед людей були. Минулого року, потім років чотири тому — один випадок у два-три роки трапляється. Тому і наша райадміністрація, і районна рада з розумінням ставляться до задач, які стоять перед санепідслужбою. Колись відділення профдезінфекції СЕС було при ветеринарній станції. Заправляла нам техніку «Райсільгоспхімія», і ми обробляли скирди соломи сіна, тваринницькі ферми, тракторні бригади, а зараз ніхто не бореться з мишовидними гризунами. Через це й сплески ці пішли, що зникли відділення служб дезінфекцій при санепідстанціях та при сільгоспхімії.
— У вас взагалі немає такого відділення?
— Госпрозрахункового немає. Я зробив копії документів для поїздки в Київ, щоб в крайньому випадку наступної весни (нам обіцяють два рази на рік виділяти по 7-10 тис.грн) відкрити відділення профдезінфекції хоча б на двох-трьох працівників. Це ж буде наша додаткова копійка і допомога населенню! Ми заключили договори з райвідділом освіти, декілька підприємців дали згоду свою, декілька сіл, сільгосппідприємств обіцяли дати гроші. Тобто тисяч 30-40 ми наберемо без проблем. А це будуть робочі місця для людей, а найперше — ми будемо боротися з інфекцією. Сьогодні ж роботу ще не існуючого відділу виконуємо ми. А саме: хлорування криниць, боротьбу з гризунами.
— Де ви хочете розмістити відділ профдезінфекції?
— Нам адміністрація обіцяла окрему будівлю. Приміщення ж, у якому знаходиться наша станція, це склади для солі, які збудували ще у 1852 році: під час ремонту будівлі ми витягували цеглу, на якій була написана дата виготовлення цього будівельного матеріалу. Ремонту ця будівля потребує кожні 2-3 роки. Тут, на цьому місці, і стайні були, і електростанція дизельна, і шкіру тут вичиняли, і дитячий садок перебував, і поліклініка. Чого тут тільки не було!
Стіни — більше метра товщиною, будівля надійна, під нами тут спокійно може проїхати УАЗ... А коли ми робили ремонт, горобці сідали на цеглу й викльовували з неї сіль, якій вже понад півтора століття. Так що будівля — надійна...
* * *
В епідеміологічному відділі санепідстанції найдовше працює помічник лікаря-епідеміолога Марія Павлівна Чумак. І так як лікаря-епідеміолога немає, всю належну роботу робить вона. А коли головний лікар йде у відпустку, то Марія Павлівна виконує його обов’язки.
— Ви завжди працювали без лікаря-епідеміолога? — звертаюсь до Марії Павлівни.
— Іноді траплялося й з лікарем, але виходило, що всі, хто приїжджав, працювали тут недовго: рік, півроку. А у мене направлення було сюди від одеського медучилища, я — санітарний фельдшер й на практиці була теж тут і мене вже знали. Та коли я приїхала, якраз не було вакансії, в цей час вводили у зв’язку з холерою посаду баклаборанта в баклабораторії (тимчасово). Взяли мене туди, потім в санітарний відділ і, нарешті, в епідеміологічний. Двадцять п’ять років тут.
«Якби у Марії Павлівни була вища освіта, то вона вже, мабуть, була б десь на вищій посаді — такі має добрі знання завдяки досвідові і любові до своєї справи. А це, мені здається, — найголовніше», — коментує Володимир Григорович і показує на зібрання книг та журналів, які у колеги завжди під рукою, коли потрібно знайти відповідь на виробниче питання.
— До Маріїї Павлівни приходять за порадою районні фахівці — з приводу щеплень і з інших питань, — додає Сабадаш, а сама хазяйка кабінету каже:
— Крім професійної періодичної літератури, якщо ми тут чогось не знаємо, то цікавимося в області — телефонуємо і дізнаємося. Соромно, коли чогось не знаєш і від цього робота страждає...
— Маріє Павлівно, а що вам найбільше дошкулило із зовсім недавніх подій?
— Наприкінці серпня цього, 2008 року, у нас був спалах сальмонельозу. Домашнє вогнище: святкували іменини, внаслідок чого спочатку дванадцять чоловік потрапили до лікарні, потім ще двадцять. Таких великих спалахів, відколи я працюю, ще не було: невеличкі були у дитсадку років п’ять тому — дизентерія.
— Які ж фактори спрацювали?
— Носій був. Жінка перехворіла, сама вдома лікувалася, нікуди не зверталася. Допомагала родичам готувати страви. Стільки часу зайняло розслідування: два тижня працювали, подвірні обходи зробили, все пересіяли, всіх обійшли. Воду, продукти — на Одесу відправляли. В Київ відправляли висіяні вже культури... Задіяні були і харчовики, і комунальники, і епідеміологи, і головний лікар — вся служба.
— Добре, що у вас є бактеріологічна лабораторія.
— Звісно. Погано лише те, що у нас усе старе — сушильні шафи, термостати, автоклави, — з болем перелічувала Марія Чумак. — Виключно все давно вже потребує оновлення, за тридцять років ми майже нічого не отримали. Якось так вийшло, що коли нас відокремили від лікарні, то вона платила нашій баклабораторії за медогляд, а шість років тому там вирішили зробити собі власну баклабораторію.
У нас же кадрів мало, останні роки не було бактеріолога (з 1962 року працювала Віра Іванівна Городиська, яка приїхала за направленням з Київського медінституту і працювала тут дуже довго). Колектив майже одного віку, серед нас лише четверо молодих, а всі інші майже одночасно прийшли кілька десятків років тому. Умови праці створили самі — нам дали оце приміщення, і все тут ми облаштували власними руками.
— А де був ваш кабінет раніше?
— Ніякого кабінету не було. Одні працівники в лікарні тулилися, інші іще десь. А у 1975 році нас роз’єднали з лікарнею. З тих пір ми працюємо тут всім колективом.
* * *
А далі — зустріч з працівниками кількох відділів у найбільшому кабінеті станції.
Чи не втратили вони віру у свою професійну долю? У даному випадку — представники профілактичного напрямку медицини. Тої медицини, про яку дехто з людей навіть не здогадується, як, врешті, й про те, що хворобам можна запобігати, і саме це роблять санітарні лікарі, епідеміологи та їх помічники, дезінфектори.
Бесіда з співробітницями вилилася у невимушене, хоч і досить схвильоване й зворушливе зізнання в любові до професії кожної з жінок, що присвятили себе санітарній службі. І відчувалося, що такого емоційного підйому не очікував ніхто із присутніх. Але розмова була справді відвертою і не було жодної причини не довіряти враженням — як своїм, так і всіх, хто брав участь у обговоренні щоденної складової нашого життя: роботи. Нехай навіть найпростішої і найбуденнішої — це зовсім не означає, що вона не є найнеобхіднішою для людей.
Володимир Сабадаш представив Юлію Михайлівну Капустянську, помічника епідеміолога і виконуючу обов’язки завідуючої дезвідділу, в незмінні службові функції якої входить виїзд на вогнища в села району для вжиття заходів аби інфекційні захворюванння не розповсюджувались далі.
— Люблю свою роботу, вже без неї не можу з тих пір, як прийшла в цей колектив, — ділиться Юлія Капустянська. — На вогнища виїжджаю з нашими дезінфекторами, веду контроль за лікарнями, за всіма відділеннями, в тому числі хірургічним, гінекологічним, спостерігаю за автоклавними, пральнями… Контролювання на стерильність — це моя робота.
— А хто веде нагляд за перукарнями?
— Цим займається помічник лікаря з комунальної гігієни Альона Анатоліївна. У нас три перукарні, дві нові, такі що недавно відкрились,побудовані за проектом, згідно документації, з євроремонтом. Є й стара перукарня, ще з побуткомбінату радянських часів, але всі вони відповідають санітарним вимогам.
Альона Мазур вже шість років, як влилася до колективу: закінчила одеське медичне училище, помічник санітарного лікаря, медико-профілактична справа. Працювала помічником епідеміолога по кишкових інфекціях, тепер — помічником лікаря з комунальної гігієни. Вона розповідає, що в перукарнях користуються проточною водою, працівники забезпечені інструментарієм, користуються дезінфекційними розчинами. Перевірка показує, що деззасоби дійсно рекомендовані, працівники дотримуються норм санепідрежиму.
Цікавлюсь найболючішими точками і, чесно кажучи, здогадуюсь, якою буде відповідь. Та все ж таки?
— Старий водопровід, сміттєзвалище, немає селищної каналізації. Перспектив у вирішенні проблем немає, — як завчену напам’ять цитату, не замислюючись, відповідає Альона Мазур.
А Володимир Сабадаш додає:
— Виїжджали з керівництвом району декілька разів, планували, де будуть очисні споруди, як буде проходити система по селищу, але через кризу немає коштів, то ми вже поховали й саму власне ідею.
Нічого нового, на жаль. Та нашому природному оптимізму не дадуть загинути самі люди. Може, саме через властиве їм природне терпіння? І велику працелюбність, незважаючи ні на що. Уміють все ж таки наші земляки заспокоювати себе світлим майбутнім, коли вже не комуністичним, яке провалилося у прірву минулого, то хоч взагалі якимось. Але — завжди прийдешнім, не сьогоднішнім днем. Таким, якого ще чекати й чекати бозна скільки!
Послужний список помічника паразитолога Валентини Антонівни Зелененької за 27 років роботи досить насичений, що дало їй змогу вивчити практичні сторони усіх напрямків санітарної служби.
— Я працюю вже майже десять років в паразитології, — каже вона, — а ще десять працювала у промисловій гігієні, потім сім — помічником епідеміолога. Все потроху спробувала, і все ж найкраще мені тут, в паразитології. Ми обстежуємо дитячі садки, школи, лікарні. Добре, що маємо власну паразитологічну лабораторію, є у нас і лаборант-паразитолог. Справляємося! Є і бактеріологічна, і хімічна лабораторії. Я вважаю, що умови для праці у нашій санстанції непогані. А коллектив — так взагалі дуже гарний!
А помічник епідеміолога Людмила Вікторівна Сторчак випробувала себе не лише в якості працівника санепідстанції. Вона й фермерством займалася, і пекарем була. І тут, в СЕС, коли розпочинала у 1984 році, працювала майже на всіх посадах, які є. Пішла звідси і знову повернулася. Найліпше, вважає, тут...
Ось і дезінфектор Любов Борисівна Мевша про свою справу говорить так, мов пісню співає:
— Ми — між людьми, і це нам дуже додає сили і бажання працювати. Бо люди ж такі довірливі, про все запитують, всім цікавляться. Їх хвилює, що з ними трапилося, чому хворіють, як цього уникнути. Як захлорувати криницю, яким чином ми це робимо? Як зробити дезінфекцію? А чим це можна обробити підлогу? А посуд? І молоді допитуються, і старі...
І я бачу, що нас поважають за ту справу, яку ми робимо заради їхнього здоров’я. А в профілактиці здоров’я санітарна служба — над усе, і ми добре розуміємо, що наша робота — на виду, що ми мусимо дати людям грамотні, правильні відповіді.
А щоб це зробити, щоб так відповісти, треба ж знати! Ці знання дали нам у медичних закладах, ми їх отримуємо і сьогодні як працівники санепідслужби. Я спочатку працювала в лікарні, а потім перейшла до санітарної служби, вчилася в Одесі на курсах при обласній санепідстанції, і мені там дуже сподобалося, навіть пропонували залишитися в місті. Та я ж — корінна жителька Саврані, я не могла там лишитися! У мене все тут: і домівка, і люди...
