Ширяївська районна санітарно-епідеміологічна станція відноситься до санітарно-епідеміологічних станцій сільських районів ІІ категорії. Будівлю станції введено в експлуатацію в 1974 році. Корисна площа санстанції — 1 153 кв.м і господарський корпус з робочою площею — 557 кв.м. Матеріально-технічна база задовільна.
До складу санітарно-епідеміологічної станції належать санітарно-гігієнічний відділ з санітарно-гігієнічною лабораторією, епідеміологічний відділ з бактеріологічною та паразитологічною лабораторіями.
З 1948 року по 1974 рік санепідслужба знаходилась в відомстві районної лікарні. Головними лікарями були: Софія Миколаївна Хаїт, Анна Ураїлівна Маншаїн, Віра Іванівна Брашовецька, Надія Петрівна Безшляга, Зуєнко, Світлана Михайлівна Осипова, Борис Йосипович Кульчицький, Олексій Петрович Павлов, Юрій Володимирович Панов, Микола Петрович Пілявець, Олександр Федорович Філенко, Анатолій Володимирович Цибулько, Сергій Григорович Жмурко.
Вагомий внесок в розвиток санепідслужби вніс головний лікар Б.Й.Кульчицький, який збудував приміщення, обладнав санітарно-бактеріологічну, санітарно-хімічну та паразитологічну лабораторії. В подальшому матеріально-технічному забезпеченні велику роль зіграли С.Г. Жмурко, який зробив ремонт приміщення, та головний державний санітарний лікар Л.П.Ігнатьєва, що провела реконструкцію баклабораторії, ремонт приміщення, придбала комп’ютери, холодильне та медичне обладнання для бактеріологічної, паразитологічної і санітарно-гігієнічної лабораторій.
Сьогодні Ширяївську районну санітарно-епідеміологічну станцію очолює головний державний санітарний лікар району Любов Пилипівна Ігнатьєва.
— Скрізь, де хазяйнують жінки, відчувається, насамперед, домашній затишок, — звертаюсь до Любові Пилипівни. — І в колективах певна врівноваженість, спокій. Та за рахунок чого вам це вдається — робота, сім’я і ще й постійні зв’язки з Одесою, Києвом. Як ви на це налаштовуєтесь?
— А вранці встаєш і думаєш, що саме сьогодні може бути. І треба до всього бути готовим і все спокійно вирішувати. В першу чергу, звичайно, термінове, а потім вже поточну роботу.
— Вистачає дня?
— Буває, що і не вистачає. Але ж така вже в нас робота!
— Кожна справа потребує результату. Якщо він є, то й ти задоволений...
— Є у нас результат. Ось, наприклад, хоч у нас лікарів немає, тільки помічники, але ж такі, що мають по 25-35 років стажу, то вони вже як лікарі!
Сергій Михайлович Раєв, помічник епідеміолога, у нього стаж понад тридцять років, має дві державні нагороди (я не кажу вже про обласні) — він упевнено може замінити лікаря. В нас працюють дві сестри-близнята — Ніна Адамівна Дрозд і Марія Адамівна Пирогова, в них теж до 30 років стажу і вони помічники епідеміолога. Самі з Житомирської області, закінчили в Одесі медичне училище і приїхали в Ширяєве за розподілом. Потім Ніна Адамівна кілька років працювала разом з Борисом Йосиповичем Кульчицьким в Одесі, а Марія Адамівна — в Житомирі, і ось вже 11 років знову в нашому колективі.
Ніна Олексіївна Білодон, помічник санітарного лікаря з гігієни харчування тут з дня відкриття санстанції. Ніна Всеволодівна Сороченко, помічник санітарного лікаря з комунальної гігієни, працює вже понад двадцять років. Надія Іванівна Подольська, помічних санітарного лікаря з гігієни дітей і підлітків... Всі працюють по кілька десятків років. Ще у нас є помічник санітарного лікаря з гігієни праці (вона зараз у декретній відпустці) — Євгенія Миколаївна Форостенко. Вона в нас недавно, їй всього 24 роки, у неї все ще попереду.
Є у нас профспілка. Займається і подарунками, і допомогою, наскільки це можливо. Голова профкому — Ніна Всеволодівна Сороченко.
Хочу зазначити, що в районі протягом одинадцяти років нема харчових отруєнь. Знизилась у нас і кишкова захворюваність. Тримається служба на помічниках... У нас всього два лікаря: я та лікар-бактеріолог, яка зараз у декретній відпустці.
— А ви хто за фахом?
— Педіатр, чотирнадцять років була дільничним педіатром. Потім перекваліфікувалась, стала санітарним лікарем з загальної гігієни. На цій посаді я з 1 березня 2000 року, відколи наш головний лікар Сергій Григорович Жмурко пішов до Любашівки.
За цей період багато чого змінилось. Ми провели реконструкцію нашої баклабораторії і тепер вже не залежимо від лікарні — у нас своє світло, каналізація, вода. Ще в двох точках зробили каналізування і водопровод, реконструювали перший поверх, внутрішній туалет (раніше у нас тільки зовнішній був), тепер маємо гарячу бойлерну воду. І поточний ремонт робимо. Відділ профдезінфекції почав працювати з 2005 року, так ми відчули трохи полегшення.
— Які інфекції найбільш характерні для вашого району?
— Бувають сезонні підйоми вірусного гепатиту А. У 2006 році було 23 випадки вірусного гепатиту — в селі Жовтень, де в основному циганське населення і за рахунок того, що вони весь час мігрують, стався цей гепатит.
Лептоспірозу у нас немає, випадків туберкульозу цього року менше, ніж минулого. ВІЛ-інфекція іде на рівні, спалахів немає. Менінгококової інфекції минулого року не було взагалі, а в цьому році, на жаль, вже є один випадок. Сальмонельоз, дизентерія — поодинокі випадки трапляються протягом кількох років. Малярії, холери — не було. В дитячих колективах в останні роки теж ніяких спалахів не було. Дифтерія була у 90-х роках, але ж то я маю на увазі епідемію.
— А ось скажіть, Любов Пилипівна, як ви наважились перейти з лікувальної справи до профілактичної? Я розумію, що і то, і то — медицина, але ж не одне і те ж!
— Спочатку я не могла наважитися, довго вагалася, бо дуже любила свою дільницю, своїх дітей. До цих пір всіх люблю, кожного пам’ятаю, цікавлюсь ними. Але ж тепер настав такий час, що хто почав народжувати дітей? Багато стало зовсім неблагополучних родин. Прийшов на роботу — і вже думаеш, чи є там ще та дитина, чи вже її нема, то мама покинула, то ще щось... Я йду з роботи — заходжу на «швидку» і прошу чергових, щоб поїхали до тієї дитини, подивились (бо там не було мами, чи хвора, чи від госпіталізації відмовилась, втекла). І постійно у такій напрузі. Ми тижнями ургентували, спокою не було ні вдень, ні вночі. Бувало, тільки заснеш — і тут вже за тобою приїхали, збираєшся і їдеш. Але їдеш і не знаєш, чи то на годину, чи — до ранку! То ж діти. Дуже страшно за них. Пам’ятаю, був такий випадок — о четвертій ранку приїжджає «швидка», поступає в стаціонар дитинка з села за 20 км з менінгококом, надали допомогу на «швидкій», ургентною машиною відправили в Одесу, а вона все одно в Одесі померла в реанімації. А це ж, уявіть собі, скільки нервів! Бо дитина мала — це неможливо передати, які у лікаря почуття, коли виникає загроза її життю...
А ще у мене на дільниці була одна мама, яка трьох дітей народила за рік: у січні мала двійню і у грудні ще одне маля. А попереду у неї ще була купа дітей. І мені вже сусіди її телефонують: «Любов Пилипівна, вона закрила хату, а діти пищать!» То ж беремо ми міліцію і їдемо туди, вириваємо двері — а вони там копошаться у ліжечку (восьмеро дітлахів!), і один хлопчик голову засунув поміж поручнів, застряв. Я його тягну, витягую за сіднички, а воно геть холодне, посиніло! Ми його обігріваємо і веземо до лікарні. І таке бувало.
— Як тільки може витримати серце...
— Та я ночами взагалі не спала від того жалю і від тривоги. І тут, я вам скажу, в профілактичній медицині, не менша відповідальність, але все одно нема того постійного страху за життя якоїсь окремої дитини... Ще довго, уже працюючи у санстанції, я вскакувала, коли чула, що машина під’їжджає — думала, що це до мене приїхала «швидка», бо я ургентна...
— Скільки у вас тоді було на дільниці дітей?
— По-різному. Бувало, що і 70, і 80, і більше (це діти до року) — тоді ж вища народжуваність була, ніж зараз. Тепер у зв’язку з тою допомогою, що надає держава, теж народжуваність збільшується, але ж хто в основному почав народжувати?!
І Любов Пилипівна від риторичного запитання перейшла до конкретного:
— На території нашого району є Жовтнева школа-інтернат. Зараз вона на дуже доброму рівні, в них хороше фінансування. І є ще у нашому районі дитячий притулок у Миколаївці. Він працює лише декілька років. Хороший притулок, добре фінансування з обласного бюджету, туди вже і газ провели. Ми постійно виїжджаємо, досліджуємо умови. Обидва заклади обласного значення.
І Любов Пилипівна продовжує схвильовану розповідь про дітей. Знову про них. На мить здається, що то розмова з матір’ю великої родини і аж ніяк — з організатором охорони здоров’я, санітарним лікарем.
— А ви знаєте, — немовби у відповідь на мої думки посміхається головний лікар і просто дуже симпатична людина, — мені особисто здається, що жінка взагалі може ще більше зробити, аніж чоловік, у організаційних питаннях! Ось мені потрібен пісок чи глина — я їду до начальника «Агрошляхбуду» і кажу, що мені треба те-то і те-то. Ну так як же він може відмовити? І пісок привезли, і все, що потрібно. Жінці завжди йдуть назустріч. Є навіть люди, що і в борг нам дають. А ми потім, коли зберем трохи грошей на спецрахунку, розраховуємось. Бо з бюджета зараз надходить крихта, якої хоч би на зарплату, телефон і бензин вистачило...
Вона поспішала, і треба було закінчувати розмову. Звичайне запитання:
— Маєте якусь віддушину, крім сім’ї?
— Квіти! У мене приватний будинок, то там і троянди, і хризантеми, і айстри, і майори свої. Ще висаджую у дворі у великих горщиках петунії, і вони у мене все літо цвітуть. Дуже люблю вазони. Люблю, щоб скрізь був порядок. І — краса...
* * *
Помічник епідеміолога Сергій Михайлович Раєв знайомить з колегами, але спершу торкається історії:
— Санепідстанція розташовувалась в колишньому приміщенні районного відділу внутрішніх справ по вул.Ломоносова, 1. Там були маленькі кімнатки. А 14 вересня 1974 року ми зробили святковий перехід сюди, в це приміщення. В цьому величезна заслуга нашого колишнього головного лікаря Бориса Йосиповича Кульчицького.
Знаєте, колектив у нас дружний — що епідвідділ, що санвідділ, що паразитологічний... Вся робота іде в комплексі. Ми не можемо відірватися від якоїсь основи, тому що будь-який захід завжди проводиться у комплексі. Якщо перевіряється лікувальна мережа — працює комунальник, працює епідеміолог, і жодного заходу ми не можемо провести врізнобій. Вся робота у нас планова, але ж, звичайно, є і ситуативна, яку ми виконуємо, виходячи з якоїсь епідситуації. Все це ми враховуємо. Формує нам тил обласна санепідстанція. І телефонуємо, і пишемо — ніколи ніякої відмови, все «розжують», підкажуть, допоможуть...
Тут, на місці, Ніна Адамівна Дрозд, наприклад, моніторить всю захворюваність, вона у нас і інфекціоніст, і помічник епідеміолога, і медстатистик, і ось загалом саме з тих матеріалів, що вона напрацьовує, ми й готуємо на наступний місяць свої заходи. Серед об’єктів дитячі дошкільні і навчальні заклади (школи), промислові об’єкти. І, звичайно, тут ми працюємо разом з фахівцями з комунальної, промислової, харчової гігієни. Робимо все, що в наших силах.
— Таке сильне відчуття єдності в професійних, колективних діях?
— Навіть не колектив, я б сказав — родина! Окрім виробничих напрацювань, ми все один про одного знаємо. У когось хтось захворів — всі підтримують і морально, і матеріально. Невеликі у нас кошти, але і профком трохи допоможе, і адміністрація, і люди скинуться — ми просто як брати і сестри, і не помічали, щоб хтось комусь заздрив чи ще щось таке, — цього нема! По роботі десь бувають і суперечки, але ж істина де народжується? Тільки в дискусіях, тільки в праці! Ми маємо свій наказ, вони — профільний свій, але ж наказ — це ще не істина. І хоча всі ці накази написані вченими людьми, та якщо їх прикласти до нашої ситуації, то бувають такі нюанси, що в тому наказі не знайдеш відповіді! І ось тоді ми спільно, комплексно вирішуємо — комунальник свою ініціативу, харчовик — свою, головний лікар — свою, епідеміолог — свою...
— Тож це й справді більше на дискусію схоже, ніж на суперечку...
— Але ми можемо, припустимо, з Ніною Адамівною сперечатися про доцільність якогось заходу. Так що ми тут просто родина, дихаємо одним повітрям, роботу виконуємо злагоджено. Я, наприклад, щоб не сказати, що щасливий, то, принаймні, дуже задоволений, що працюю в профілактичній системі вже 38-й рік. Якщо армію відкинути, то 36, але в армії теж у цій сфері служив — був начальником медпункту, потім мене перевели начальником дивізійного санепідвідділу. Я вже мав на той час невеликий досвід, хоча і лікувальний, бо за фахом я фельдшер-акушер, закінчив славнозвісне медучилище №3 в Одесі, воно тоді ще морським було. Але не встиг я ще і року провчитись, як його зробили звичайним. А ми ж всі мріяли про море... Проте я не жалкую. Звичайно, трошки «схалатнічав» — треба було й далі навчатися, а я навіть і не намагався, засів отут... Єдине, що в зарплатні нас обділяють. Іноді так доводиться викручуватись...
Але, незважаючи на все це, — ситуація в районі повністю під контролем.
Із найактуальніших проблем хотів би відзначити: як прикро, що нам отак «допомагає» у зриві вакцинопрофілактики загальна некомпетентність, у тому числі і деяких медиків, які виступають в пресі проти імунізації. Це таку шкоду величезну завдає! І коли не біолог, так еколог якийсь пише... А у нас в минулому році, за моніторингом щеплення, сімдесят п’ять матерів відмовились від щеплень своїх дітей. З них ми до кінця року, як говориться, впрохали, вговорили десь дванадцять, а інші — не хотять. Одна у церкві почула негативну інформацію, інша по телебаченню.
І попри все я, людина, яка з 1973 року працює в санстанції, по пам’яті, не піднімаючи архіви, скажу: 1978 рік — 27 захворювань на кір. А ще з п’ятдесятих вже йшла імунізація! Адже для того, щоб створити грунт імунітету в певних колективних групах, не один, не два і не п’ять років потрібно. А зараз в міністерських наказах, з наказу в наказ, відчутно тенденцію досягти — хоча б — 95% імунного статусу дітей в колективах, а серед дорослого населення — хоча б — 80-85%. І я вважаю, що ця робота, яка ведеться по щепленню, дає свої плідні результати. Завдяки їй ми маємо лише поодинокі випадки. Краснухи в цьому році не було, дифтерії немає з 1996 року (коли був спалах). Щеплення, на мій погляд, — це панацея.
Дивіться, за той час, що я працюю помічником епідеміолога, вже чотири чи п’ять разів мінявся календар щеплень. Навіть батьки запитують, чому старшу дитину за однією схемою вакцинували, другу — за іншою, а онука — знову за новою? Я пояснюю, що ми намагаємось вийти на параметри ВООЗ. Наші календарі і за радянських часів, і за часів самостійності непогані, але ж ми повинні йти у ногу зі світом. Ще важливо — має бути поінформованість населення і про вакцину, і про доцільність щеплення. Це повинно бути і на рівні держави, і — кожної особистості.
До складу санітарно-епідеміологічної станції належать санітарно-гігієнічний відділ з санітарно-гігієнічною лабораторією, епідеміологічний відділ з бактеріологічною та паразитологічною лабораторіями.
З 1948 року по 1974 рік санепідслужба знаходилась в відомстві районної лікарні. Головними лікарями були: Софія Миколаївна Хаїт, Анна Ураїлівна Маншаїн, Віра Іванівна Брашовецька, Надія Петрівна Безшляга, Зуєнко, Світлана Михайлівна Осипова, Борис Йосипович Кульчицький, Олексій Петрович Павлов, Юрій Володимирович Панов, Микола Петрович Пілявець, Олександр Федорович Філенко, Анатолій Володимирович Цибулько, Сергій Григорович Жмурко.
Вагомий внесок в розвиток санепідслужби вніс головний лікар Б.Й.Кульчицький, який збудував приміщення, обладнав санітарно-бактеріологічну, санітарно-хімічну та паразитологічну лабораторії. В подальшому матеріально-технічному забезпеченні велику роль зіграли С.Г. Жмурко, який зробив ремонт приміщення, та головний державний санітарний лікар Л.П.Ігнатьєва, що провела реконструкцію баклабораторії, ремонт приміщення, придбала комп’ютери, холодильне та медичне обладнання для бактеріологічної, паразитологічної і санітарно-гігієнічної лабораторій.
Сьогодні Ширяївську районну санітарно-епідеміологічну станцію очолює головний державний санітарний лікар району Любов Пилипівна Ігнатьєва.— Скрізь, де хазяйнують жінки, відчувається, насамперед, домашній затишок, — звертаюсь до Любові Пилипівни. — І в колективах певна врівноваженість, спокій. Та за рахунок чого вам це вдається — робота, сім’я і ще й постійні зв’язки з Одесою, Києвом. Як ви на це налаштовуєтесь?
— А вранці встаєш і думаєш, що саме сьогодні може бути. І треба до всього бути готовим і все спокійно вирішувати. В першу чергу, звичайно, термінове, а потім вже поточну роботу.
— Вистачає дня?
— Буває, що і не вистачає. Але ж така вже в нас робота!
— Кожна справа потребує результату. Якщо він є, то й ти задоволений...
— Є у нас результат. Ось, наприклад, хоч у нас лікарів немає, тільки помічники, але ж такі, що мають по 25-35 років стажу, то вони вже як лікарі!
Сергій Михайлович Раєв, помічник епідеміолога, у нього стаж понад тридцять років, має дві державні нагороди (я не кажу вже про обласні) — він упевнено може замінити лікаря. В нас працюють дві сестри-близнята — Ніна Адамівна Дрозд і Марія Адамівна Пирогова, в них теж до 30 років стажу і вони помічники епідеміолога. Самі з Житомирської області, закінчили в Одесі медичне училище і приїхали в Ширяєве за розподілом. Потім Ніна Адамівна кілька років працювала разом з Борисом Йосиповичем Кульчицьким в Одесі, а Марія Адамівна — в Житомирі, і ось вже 11 років знову в нашому колективі.
Ніна Олексіївна Білодон, помічник санітарного лікаря з гігієни харчування тут з дня відкриття санстанції. Ніна Всеволодівна Сороченко, помічник санітарного лікаря з комунальної гігієни, працює вже понад двадцять років. Надія Іванівна Подольська, помічних санітарного лікаря з гігієни дітей і підлітків... Всі працюють по кілька десятків років. Ще у нас є помічник санітарного лікаря з гігієни праці (вона зараз у декретній відпустці) — Євгенія Миколаївна Форостенко. Вона в нас недавно, їй всього 24 роки, у неї все ще попереду.
Є у нас профспілка. Займається і подарунками, і допомогою, наскільки це можливо. Голова профкому — Ніна Всеволодівна Сороченко.
Хочу зазначити, що в районі протягом одинадцяти років нема харчових отруєнь. Знизилась у нас і кишкова захворюваність. Тримається служба на помічниках... У нас всього два лікаря: я та лікар-бактеріолог, яка зараз у декретній відпустці.
— А ви хто за фахом?
— Педіатр, чотирнадцять років була дільничним педіатром. Потім перекваліфікувалась, стала санітарним лікарем з загальної гігієни. На цій посаді я з 1 березня 2000 року, відколи наш головний лікар Сергій Григорович Жмурко пішов до Любашівки.
За цей період багато чого змінилось. Ми провели реконструкцію нашої баклабораторії і тепер вже не залежимо від лікарні — у нас своє світло, каналізація, вода. Ще в двох точках зробили каналізування і водопровод, реконструювали перший поверх, внутрішній туалет (раніше у нас тільки зовнішній був), тепер маємо гарячу бойлерну воду. І поточний ремонт робимо. Відділ профдезінфекції почав працювати з 2005 року, так ми відчули трохи полегшення.
— Які інфекції найбільш характерні для вашого району?
— Бувають сезонні підйоми вірусного гепатиту А. У 2006 році було 23 випадки вірусного гепатиту — в селі Жовтень, де в основному циганське населення і за рахунок того, що вони весь час мігрують, стався цей гепатит.
Лептоспірозу у нас немає, випадків туберкульозу цього року менше, ніж минулого. ВІЛ-інфекція іде на рівні, спалахів немає. Менінгококової інфекції минулого року не було взагалі, а в цьому році, на жаль, вже є один випадок. Сальмонельоз, дизентерія — поодинокі випадки трапляються протягом кількох років. Малярії, холери — не було. В дитячих колективах в останні роки теж ніяких спалахів не було. Дифтерія була у 90-х роках, але ж то я маю на увазі епідемію.
— А ось скажіть, Любов Пилипівна, як ви наважились перейти з лікувальної справи до профілактичної? Я розумію, що і то, і то — медицина, але ж не одне і те ж!
— Спочатку я не могла наважитися, довго вагалася, бо дуже любила свою дільницю, своїх дітей. До цих пір всіх люблю, кожного пам’ятаю, цікавлюсь ними. Але ж тепер настав такий час, що хто почав народжувати дітей? Багато стало зовсім неблагополучних родин. Прийшов на роботу — і вже думаеш, чи є там ще та дитина, чи вже її нема, то мама покинула, то ще щось... Я йду з роботи — заходжу на «швидку» і прошу чергових, щоб поїхали до тієї дитини, подивились (бо там не було мами, чи хвора, чи від госпіталізації відмовилась, втекла). І постійно у такій напрузі. Ми тижнями ургентували, спокою не було ні вдень, ні вночі. Бувало, тільки заснеш — і тут вже за тобою приїхали, збираєшся і їдеш. Але їдеш і не знаєш, чи то на годину, чи — до ранку! То ж діти. Дуже страшно за них. Пам’ятаю, був такий випадок — о четвертій ранку приїжджає «швидка», поступає в стаціонар дитинка з села за 20 км з менінгококом, надали допомогу на «швидкій», ургентною машиною відправили в Одесу, а вона все одно в Одесі померла в реанімації. А це ж, уявіть собі, скільки нервів! Бо дитина мала — це неможливо передати, які у лікаря почуття, коли виникає загроза її життю...
А ще у мене на дільниці була одна мама, яка трьох дітей народила за рік: у січні мала двійню і у грудні ще одне маля. А попереду у неї ще була купа дітей. І мені вже сусіди її телефонують: «Любов Пилипівна, вона закрила хату, а діти пищать!» То ж беремо ми міліцію і їдемо туди, вириваємо двері — а вони там копошаться у ліжечку (восьмеро дітлахів!), і один хлопчик голову засунув поміж поручнів, застряв. Я його тягну, витягую за сіднички, а воно геть холодне, посиніло! Ми його обігріваємо і веземо до лікарні. І таке бувало.
— Як тільки може витримати серце...
— Та я ночами взагалі не спала від того жалю і від тривоги. І тут, я вам скажу, в профілактичній медицині, не менша відповідальність, але все одно нема того постійного страху за життя якоїсь окремої дитини... Ще довго, уже працюючи у санстанції, я вскакувала, коли чула, що машина під’їжджає — думала, що це до мене приїхала «швидка», бо я ургентна...
— Скільки у вас тоді було на дільниці дітей?
— По-різному. Бувало, що і 70, і 80, і більше (це діти до року) — тоді ж вища народжуваність була, ніж зараз. Тепер у зв’язку з тою допомогою, що надає держава, теж народжуваність збільшується, але ж хто в основному почав народжувати?!
І Любов Пилипівна від риторичного запитання перейшла до конкретного:
— На території нашого району є Жовтнева школа-інтернат. Зараз вона на дуже доброму рівні, в них хороше фінансування. І є ще у нашому районі дитячий притулок у Миколаївці. Він працює лише декілька років. Хороший притулок, добре фінансування з обласного бюджету, туди вже і газ провели. Ми постійно виїжджаємо, досліджуємо умови. Обидва заклади обласного значення.
І Любов Пилипівна продовжує схвильовану розповідь про дітей. Знову про них. На мить здається, що то розмова з матір’ю великої родини і аж ніяк — з організатором охорони здоров’я, санітарним лікарем.
— А ви знаєте, — немовби у відповідь на мої думки посміхається головний лікар і просто дуже симпатична людина, — мені особисто здається, що жінка взагалі може ще більше зробити, аніж чоловік, у організаційних питаннях! Ось мені потрібен пісок чи глина — я їду до начальника «Агрошляхбуду» і кажу, що мені треба те-то і те-то. Ну так як же він може відмовити? І пісок привезли, і все, що потрібно. Жінці завжди йдуть назустріч. Є навіть люди, що і в борг нам дають. А ми потім, коли зберем трохи грошей на спецрахунку, розраховуємось. Бо з бюджета зараз надходить крихта, якої хоч би на зарплату, телефон і бензин вистачило...
Вона поспішала, і треба було закінчувати розмову. Звичайне запитання:
— Маєте якусь віддушину, крім сім’ї?
— Квіти! У мене приватний будинок, то там і троянди, і хризантеми, і айстри, і майори свої. Ще висаджую у дворі у великих горщиках петунії, і вони у мене все літо цвітуть. Дуже люблю вазони. Люблю, щоб скрізь був порядок. І — краса...
* * *
Помічник епідеміолога Сергій Михайлович Раєв знайомить з колегами, але спершу торкається історії:— Санепідстанція розташовувалась в колишньому приміщенні районного відділу внутрішніх справ по вул.Ломоносова, 1. Там були маленькі кімнатки. А 14 вересня 1974 року ми зробили святковий перехід сюди, в це приміщення. В цьому величезна заслуга нашого колишнього головного лікаря Бориса Йосиповича Кульчицького.
Знаєте, колектив у нас дружний — що епідвідділ, що санвідділ, що паразитологічний... Вся робота іде в комплексі. Ми не можемо відірватися від якоїсь основи, тому що будь-який захід завжди проводиться у комплексі. Якщо перевіряється лікувальна мережа — працює комунальник, працює епідеміолог, і жодного заходу ми не можемо провести врізнобій. Вся робота у нас планова, але ж, звичайно, є і ситуативна, яку ми виконуємо, виходячи з якоїсь епідситуації. Все це ми враховуємо. Формує нам тил обласна санепідстанція. І телефонуємо, і пишемо — ніколи ніякої відмови, все «розжують», підкажуть, допоможуть...
Тут, на місці, Ніна Адамівна Дрозд, наприклад, моніторить всю захворюваність, вона у нас і інфекціоніст, і помічник епідеміолога, і медстатистик, і ось загалом саме з тих матеріалів, що вона напрацьовує, ми й готуємо на наступний місяць свої заходи. Серед об’єктів дитячі дошкільні і навчальні заклади (школи), промислові об’єкти. І, звичайно, тут ми працюємо разом з фахівцями з комунальної, промислової, харчової гігієни. Робимо все, що в наших силах.
— Таке сильне відчуття єдності в професійних, колективних діях?
— Навіть не колектив, я б сказав — родина! Окрім виробничих напрацювань, ми все один про одного знаємо. У когось хтось захворів — всі підтримують і морально, і матеріально. Невеликі у нас кошти, але і профком трохи допоможе, і адміністрація, і люди скинуться — ми просто як брати і сестри, і не помічали, щоб хтось комусь заздрив чи ще щось таке, — цього нема! По роботі десь бувають і суперечки, але ж істина де народжується? Тільки в дискусіях, тільки в праці! Ми маємо свій наказ, вони — профільний свій, але ж наказ — це ще не істина. І хоча всі ці накази написані вченими людьми, та якщо їх прикласти до нашої ситуації, то бувають такі нюанси, що в тому наказі не знайдеш відповіді! І ось тоді ми спільно, комплексно вирішуємо — комунальник свою ініціативу, харчовик — свою, головний лікар — свою, епідеміолог — свою...
— Тож це й справді більше на дискусію схоже, ніж на суперечку...
— Але ми можемо, припустимо, з Ніною Адамівною сперечатися про доцільність якогось заходу. Так що ми тут просто родина, дихаємо одним повітрям, роботу виконуємо злагоджено. Я, наприклад, щоб не сказати, що щасливий, то, принаймні, дуже задоволений, що працюю в профілактичній системі вже 38-й рік. Якщо армію відкинути, то 36, але в армії теж у цій сфері служив — був начальником медпункту, потім мене перевели начальником дивізійного санепідвідділу. Я вже мав на той час невеликий досвід, хоча і лікувальний, бо за фахом я фельдшер-акушер, закінчив славнозвісне медучилище №3 в Одесі, воно тоді ще морським було. Але не встиг я ще і року провчитись, як його зробили звичайним. А ми ж всі мріяли про море... Проте я не жалкую. Звичайно, трошки «схалатнічав» — треба було й далі навчатися, а я навіть і не намагався, засів отут... Єдине, що в зарплатні нас обділяють. Іноді так доводиться викручуватись...
Але, незважаючи на все це, — ситуація в районі повністю під контролем.
Із найактуальніших проблем хотів би відзначити: як прикро, що нам отак «допомагає» у зриві вакцинопрофілактики загальна некомпетентність, у тому числі і деяких медиків, які виступають в пресі проти імунізації. Це таку шкоду величезну завдає! І коли не біолог, так еколог якийсь пише... А у нас в минулому році, за моніторингом щеплення, сімдесят п’ять матерів відмовились від щеплень своїх дітей. З них ми до кінця року, як говориться, впрохали, вговорили десь дванадцять, а інші — не хотять. Одна у церкві почула негативну інформацію, інша по телебаченню.
І попри все я, людина, яка з 1973 року працює в санстанції, по пам’яті, не піднімаючи архіви, скажу: 1978 рік — 27 захворювань на кір. А ще з п’ятдесятих вже йшла імунізація! Адже для того, щоб створити грунт імунітету в певних колективних групах, не один, не два і не п’ять років потрібно. А зараз в міністерських наказах, з наказу в наказ, відчутно тенденцію досягти — хоча б — 95% імунного статусу дітей в колективах, а серед дорослого населення — хоча б — 80-85%. І я вважаю, що ця робота, яка ведеться по щепленню, дає свої плідні результати. Завдяки їй ми маємо лише поодинокі випадки. Краснухи в цьому році не було, дифтерії немає з 1996 року (коли був спалах). Щеплення, на мій погляд, — це панацея.
Дивіться, за той час, що я працюю помічником епідеміолога, вже чотири чи п’ять разів мінявся календар щеплень. Навіть батьки запитують, чому старшу дитину за однією схемою вакцинували, другу — за іншою, а онука — знову за новою? Я пояснюю, що ми намагаємось вийти на параметри ВООЗ. Наші календарі і за радянських часів, і за часів самостійності непогані, але ж ми повинні йти у ногу зі світом. Ще важливо — має бути поінформованість населення і про вакцину, і про доцільність щеплення. Це повинно бути і на рівні держави, і — кожної особистості.
