Надія Григорівна Шевченко довгий час працювала педіатром в районній лікарні, але потяг до санітарної справи відчувала завжди і, очевидно, ще й під впливом професії старшого брата, інфекціоніста й санітарного лікаря-епдеміолога Сергія Григоровича Жмурко. Тісні родинні зв’язки, завдяки яким вона була завжди в курсі найболючіших проблем профілактичної медицини, привели Надію Шевченко до рішення перейти на її терени.
— Був такий момент. Я працювала педіатром, і мені наш головний лікар каже: «Ваш брат спеціалізувався по інфекційних хворобах, а у нас нема кому в інфекційному відділенні працювати, йдіть попрацюйте...»
І ось коли я пішла в інфекційне відділення лікарні, то зрозуміла, що педіатрія — не моє! Моє — ось тут, в інфекційному. Захопило мене там так, що якби це не мій брат мав сюди прийти, я б, мабуть, з важким серцем покидала роботу, яку так полюбила. Не поступилася б цим місцем... І ось Сергій став тут працювати. А потім так сталося, що перейшов у санітарну службу епідеміологом, далі — у Ширяївську СЕС головним лікарем, а вже згодом він працював сім років головним лікарем Любашівської районної санепідстанції.
Після Сергія вже півтора року станцію очолюю я. Ми все тут у себе в станції зробили своїми руками. Все самі. Сергій Григорович відремонтував дах, бо він протікав, ми ж продовжили ремонти і облаштування, щоб мати пристойні умови для роботи колектива. І всі в нас добре усвідомлюють: коли не ми самі, то хто це зробить?
Та лиш тільки я стала головним лікарем, як зіткнулася з тим, що іде зима. а мені нема чим палити. Я подзвонила в Одесу Любові Гнатівні, щоб розповісти про свої проблеми і почути від неї пораду, а вона мені й каже: «Чим я тобі можу допомогти? Фінансово? Не можу. Але ж ти — керівник, ти і думай, як тобі виходити з цієї ситуації...»
І я спочатку не усвідомила, що вона мені таки допомогла! Поточна робота затягнула, і вдень я ніяк не могла зосередитися і домислити, що ж нам робити далі, як викручуватися. А увечері, вже вдома, сіла собі та й думаю: боже, що ж це про мене тепер скажуть? Прийшла керувати, а сама не може й не знає, як вчинити... І я тоді — давай писати листа до адміністрації, звертаюсь по допомогу туди. Але ж бачу, що нічого не виходить! Давай тоді я наш спецрахунок використовувати: щвиденько де якусь копійку заробити — по всіх, хто медогляд ще не пройшов, бігом-бігом — сколотили 10 тисяч. Раз — і купили котел. Але ж треба грошей і на труби! Заробили й на труби...
І думаю я потім після цього: як добре, що я отримала пораду, яка змусила мене знайти вихід самій — ти керівник, ти і думай, де взяти ті гроші, як їх заробити. Якби Любов Гнатівна мені сказала, що ми будемо думати, чи там щось придумаємо, і я б теж сиділа і думала. Звісно, чекала б від неї, або від адміністрації фінансової допомоги, а час біжить, і не було б у нас цього електрокотла, і гріли б ми руки над паперами, потираючи одна одну, а в лабораторії мерзла б вода... Так що, коли ти керівник, то ти й думай. За любої ситуації!
...У нас так: якщо щось негаразд, то люди кажуть — куди дивиться санітарна служба! А якщо навпаки, все спокійно, то ніхто нас не бачить і не помічає. І не знає, чому ж все нормально, хоч за цим стоїть великий труд, якщо у нас в районі інфекційна захворюваність на низькому рівні, немає масових побутових спалахів. Це і є показником нашої роботи. І хоч у нас, на жаль, неблагополучна ситуація з туберкульозу, є також ріст ВІЛ/СНІДу, але ж ми своїми діями намагаємося вплинути на ситуацію.
В цьому, 2008, році ми спостерігаємо зниження захворюваності на туберкульоз, але ще є багато бацилярних форм. Якби вийшов закон про примусове лікування, нам було б краще працювати, ми б знали, що і міліція за цим дивиться, а не тільки ми. А зараз нам досить важко вплинути на тих, хто не хоче добровільно йти на лікування.
Тому, на мій погляд, якщо ми вважаємо туберкульоз соціально небезпечним явищем, то і саме суспільство, і влада повинні відреагувати відповідним законом, обов’язково повинен бути закон про примусове лікування. Тому що сьогодні і лікарняна, і санітарна служби проводять багато роз’яснювальної роботи, але цього недостатньо.
А ще я вважаю, що людина сама повинна мислити такими категоріями, щоб зберегти своє здоров’я. Ніхто, крім неї, не зможе це зробити. Тільки вона сама. Мода на здоров’я повинна увійти й в Україні. Я думаю, що кожна людина мусить бути зацікавленою у своєму здоров’ї, повинна бути його хазяїном. Не тільки коли вже захворіє і треба лікуватись, а упередити захворювання.
— А вам не здається, що це відбувається ще й тому, що ми зараз акцентуємо увагу лише на матеріальному зубожінні населення — на тому, що у нього немає достатньої фінансової змоги. І мало турбуємося про те, щоб люди й через свої духовні можливості стимулювали своє здоров’я. Боролися за нього, чіплялися за життя!
— Я поділяю цю точку зору. На жаль, фінансове зубожіння є, дуже низький у нас рівень заробітної плати... Але ж на селі люди ведуть і своє домашнє господарство, і ми, врешті-решт, не такі вже й бідні, щоб не мати що з’їсти, що випити і в що одягнутися! Але ж треба думати і про своє здоров’я за всяких обставин, бо то є думка про життя. Просто потрібно звикнути до того, що кожен з нас і сам теж повинен дбати про власне здоров’я, а не тільки хтось інший.
«Хтось інший» — це, мабуть, держава. Здоров’я можна зберегти. Але ж якби профілактика захворювань проводилася на побутовому і суспільному рівнях справжньою мірою, скільки разів можна було б їх не допустити, упередити! Як просто, і як водночас складно.
Коли ж торкнулися лікарняного санепідрежиму, ситуціїї з ВЛІ у хірургічному та пологовому відділеннях Любашівської ЦРБ, Надія Григорівна зауважила:
— Останнім часом у нас зареєстровано дві внутрішньолікарняні інфекції, і ми проводили епідрозслідування. Про одну ВЛІ нам екстрено повідомили з Одеси, і ми не заперечуємо той факт, що це дійсно було у нас, а другий випадок ВЛІ — коли навпаки, інфекція прийшла до нас з області. Це у пологовому відділенні, де ми ведемо постійний моніторинг.
Про хірургічне відділення не можу сказати, що там існує якийсь сформований внутрішньолікарняний штам. Ми постійно спостерігаємо за генеральними прибираннями, за помивками, за зміною деззасобів у цьому відділенні — щоб там дотримувалися періодичності, чергування у їх застосуванні.
Але ж завепідвідділу обласної санепідстанції Людмила Василівна Красницька каже: пустіть мене хоч на півгодинки, і я вам покажу і докажу, що саме у вас — не так... І дійсно, вона докаже і покаже, як треба працювати. Я взагалі схиляюсь перед її талантом і розумом: мені здається, що таких спеціалістів мало в Україні. Ми постійно вчимося в неї. Телефонуємо.
— Скупа вона — щоб похвалити?
— Можна сказати, що скупа, але по очах видно — якщо нормально, то нормально. А якщо ні... все одно ми їй вдячні за те, що вона саме така.
— Надіє Григорівно, видно, що вам лікарняна атмосфера близька через практику, яку ви там отримали, то й ваше ставлення до проблем стаціонару теж відповідне. А хто в складі вашого колективу найбільш поєднує отаке вболівання, знання суті справи, належні фахові якості?
— У епідвідділі всі фахівці вийшли з лікувальної мережі: Людмила Слободян працювала фельдшером у селі, Людмила Олександрівна (по ВЛІ) — в інфекційному відділенні, Оксана Уманська, помічник лікаря-паразитолога у дитячому відділенні. Але всі вже пройшли курси.
Так вийшло, що коли я прийшла сюди на посаду головного лікаря, то у мене була мета когось переманити сюди з лікарняної мережі. Бо якщо ще й пенсіонери від нас підуть, то зовсім мало спеціалістів залишиться. Молодих працівників нема, не йдуть до нашої служби!
Аліна Олексіївна Дяченко — педіатр вищої категорії. В цьому році вона поїде на курси з епідеміології. Вона, ви знаєте... — підшукує Надія Григорівна точне слово, — в роботі Аліни Олексіівни відчувається стиль педіатра, вона — дуже вимоглива. Ось і сьогодні сказала мені, що спочатку не вірила в те, що тут, в нашій службі, відразу ж можна побачити результати своєї роботи. Але ж на тому тижні був випадок, коли двоє дітей з однієї родини захворіли кишковою інфекцією. Одна дитина ходить до школи, друга — до дитсадку, і ми вже напереживалися. Це ж або школа — або дитячий садок! Зробили обстеження в тому селі. І сьогодні, коли вже все побачили, після обстеження всіх контактних, то знаємо, що це — виключно ті двоє діток. Що це тільки домашнє вогнище. І що все локалізувалося і завершилося, що ніхто з членів цієї сім’ї більше не захворів, і ні дитсадок, ні школа не задіяні.
То ж тепер Аліна Олексіївна мені каже: знаєте, я зрозуміла, що це моя перемога...
І добре, що вона це зрозуміла, бо буде ще багато перемог. Будемо вчитися разом. Тож я їй кажу: ти читай, читай, читай! Вона ж після здачі річного звіту сказала мені, що у неї тільки після нього все розклалося по поличкам, а до того їй здавалося, що такий великий обсяг нової для неї інформації ніколи не подужає!
— Мені в одній СЕС сказали, що навчання — це наша страховка.
— Так воно і є.