А сама Аліна Олексіївна Дяченко вважає, що у педіатрії і епідеміології багато спорідненого.
— Звичайно, я ще мислю клінічно, — зауважує вона, — а тут треба більше профілактики. Ще важко мені розділити, де лікарняна робота, а де санслужби, але я входжу в суть справи. Ми збираємо всі випадки інфекційних захворювань, проводимо епідрозслідування. Дуже великий розділ — імунопрофілактика: це і контроль плану, і бакпрепаратів... Стикаюся з особливо небезпечними інфекціями, туберкульозом. З цим я і раніше теж зустрічалася часом, бо певний період працювала у пологовому відділенні, тому вся профілактика туберкульозу від новонародженості мені знайома. А тепер ще більше це відстоюю, щоб не поширювалась у нас захворюваність. І взагалі працювати тут мені цікаво, незважаючи на труднощі. Проблем у нас багато, але вони вирішуються, і від цього отримуєш задоволення.

Надія Григорівна Шевченко довгий час працювала педіатром в районній лікарні, але потяг до санітарної справи відчувала завжди і, очевидно, ще й під впливом професії старшого брата, інфекціоніста й санітарного лікаря-епдеміолога Сергія Григоровича Жмурко. Тісні родинні зв’язки, завдяки яким вона була завжди в курсі найболючіших проблем профілактичної медицини, привели Надію Шевченко до рішення перейти на її терени.
— Був такий момент. Я працювала педіатром, і мені наш головний лікар каже: «Ваш брат спеціалізувався по інфекційних хворобах, а у нас нема кому в інфекційному відділенні працювати, йдіть попрацюйте...»

Любашівська районна санепідстанція існувала і працювала ще в довоєнні роки. У квітні 1944 року вона відновила свою работу після визволення району від фашистських окупантів. Станція була розміщена в старому селянському будиночку, який складався з трьох кімнат. Одну кімнату займала СЕС, сусідні — лабораторія та районний відділ охорони здоров’я. З меблів були лише столи і табуретки, зроблені власноруч. На місці колишньої СЕС зараз знаходиться приміщення районної ради.